Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Сержант казав далі:

— Для Раска-пса, що належав Бюгові...

— Цить, цить, мій любий Таде, — перервав його капітан затуляючи обличчя руками. — Ну, тепер ходім до амбулаторії, — додав він по короткій мовчанці, — і схились мені на руку...

Таде послухався його не без вагання. Собака, що підчас цієї сцени з радощів гриз старанно ведмежу постилку свого хазяїна, скочив і пішов за ними.

II

Цей випадок збудив велике зацікавлення веселих слухачів. Капітан Леопольд д’Оверне був один із тих, хто збуджує своїм становищем у суспільстві або через якісь надзвичайні випадки в житті до себе інтерес із домішкою щирого поважання. В нім проте не було на вигляд нічого особливо цікавого; рухи в нього були холодні, зір байдужий. Тропічне сонце не надало йому жвавосте рухів і розмови, хоч і збронзувало йому обличчя своїм промінням. Д’Оверне мав звичку говорити мало, рідко слухати инших, але завжди бути готовим до акції. Завжди перший на коні, останній у паланці, він, здавалось, шукав у фізичних вправах собі розваги від думок. А думки його, що клали відбиток суворости на передчасні зморшки

22