його чола, були не з тих, що їх позбавляєшся, коли розповідаєш людям, ані з тої категорії, що в легенькій бесіді дається на обмін легковажними бесідниками і викликає веселі репліки. Леопольд д’Оверне, що йому не шкодили навіть військові переходи, дуже втомлювався від усяких дискусій. Він так само старанно уникав їх, як старанно шукав битв. Якщо йому траплялось иноді встрянути в розмову полемічного характеру, він обмежувався в таких випадках двома-трьома словами, повними високого значіння й безперечної рації, а потім того кидав розмову саме перед тим, як переконати свого супротивника, дивуючи його чудернацьким запитом: „Але по-що все це?“ і йшов до командувача розпитувати, що йому робити до початку атаки або приступу.
Товариші пробачили йому цей звичай поводитися холодно, мовчазно й стримано, бо в усіх инших випадках бачили його відважним, добрим і прихильним. Він багатьом із них урятував життя, ризикуючи собою, і всі знали, що хоч він майже ніколи не відкривав рота, проте гаманець його завжди був відкритий для друзів. Його любили в армії і навіть пробачали те, що він вимагав до себе шанування.
Він був ще молодий. Можна було йому дати тридцять років, а проте він їх ще
23
