— Принесіть мені иншого тютюну, — сказав він і почав спокійно жувати його, начеб-то нічого й не було.
Ворожбит і Ріго стояли нерухомо, а негри, здавалось, застигли на місці сами теж із жаху перед тією сценою, що нею повчав їх ватаг. Тимчасом на страту лишався ще один білий — це я; моя черга прийшла. Я поглянув на убивцю, що повинен був стати моїм катом. Мені стало його шкода. Губи йому посиніли, зуби стукотіли, конвульсійне тремтіння всіх його членів не давало йому твердо стояти на ногах, рука що-хвилі зовсім механічно підіймалась до чола, щоб зітерти з нього кров, і очі без усякого виразу були втоплені в свіжий труп, що валявся коло його ніг.
Я чекав моменту, коли він докінчить своє діло, мене заколовши. Моє становище супроти цієї людини було досить незвичайне: він уже раз трохи не вбив мене, щоб запевнити, що він білий, а тепер мав мене заколоти, щоб довести своє мулатське походження.
— Ну, добре, — сказав йому Біасу. — Я тобою вдоволений, друже.
Він скинув оком на мене й додав:
— Я тебе позбавляю від другого. Іди геть, ми тебе оголошуємо добрим братом і робимо постійним катом при нашій армії.
