Чи сказати ж по щирості, панове? Життя мені обридло в той час; до того ж я не хотів його діставати з рук того П'єро, що був мені не безпідставно ненависний; я навіть не знаю, чи не загніздилась тоді в мене в душі певність, важлива в той момент для мого рішення, що Біасу не згодиться зоставити мене в живих, бо він не легко випускав свої жертви з рук: мені хотілося лише мати перед смертю ще кілька годин свободи, щоб довідатись про долю моєї дорогої Марії й мою власну. Слово, що його від мене вимагав Біасу, такий певний французької чести, було єдиним засобом виграти ще один день. Я це слово дав.
Звязавши мене морально в такий спосіб, генералісимусь підійшов до П'єро.
— Альтеза, — промовив він улесливим тоном, — білий полонений — у вашім розпорядженні; ви можете тепер його вести, де хочете: він може йти за вами.
Я ніколи ще не бачив П'єро таким щасливим, як при цих словах.
— Спасибі, Біасу, — скрикнув він, простигши йому руку, — спасибі. Ти щойно зробив мені таку послугу, що з цього часу можеш усього від мене вимагати. Розпоряджайся й далі моїми братами із Морн-Ружа, аж поки я повернуся.
Потім він промовив до мене.
