Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/213

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Я не знаю, що то визначає? Ніщо тебе не звязує з Біасу. Йди з нами.

— Я не можу, брате, я обіцяв.

— Ні, ти не обіцяв, — скрикнув він роздратовано, а потім ще, змінивши голос: — Сестро, прилучіть свої благання до моїх. Не дайте вашому чоловікові покинути нас; він хоче вернутись у табір негрів, звідки я видобув його, щоб умерти, як він обіцяв їхньому ватажкові Біасу.

— Що ти зробив! — скрикнув я.

Але було запізно знищувати вплив його слів і його великодушного змагання приєднати благання коханої жінки до його голосу, щоб намовити свого суперника зберегти собі життя. Марія кинулась у мої обійми з криком одчаю. Її руки, обвившись округ моєї шиї, тільки и держали її в мене на грудях, бо вона трималась біля мене вже без сили й сливе без дихання.

— О, — стогнала вона гірко, — що він каже, мій Леопольде. Адже правда, що це він жартує, і хіба ж у хвилину нашої зустрічи можливо мене навіки кидати. Відповідай мені зараз, або я вмру. Ти не маєш права віддавати чужому твоє життя. Ти не згодишся розлучитися зо мною, щоб потім не бачитися вже ніколи.

— Маріє, — промовив я, — не думай так; я справді тебе покину, бо так треба, але ми побачимося в иншому місці.