каприфолії, відомої в негрів під назвою „коалі“. Цілі завіси зелених ліян закривали голий спад сусідніх скель. З усії поверхні цієї цілинної землі підіймалися млосні солодкі пахощі, подібні до тих, що їх мусіла вдихати перша людина на полях перших троянд Едема.
Тимчасом ми йшли стежкою понад самим потоком. Я здивувався, що стежка ця уперлась несподівано в високу скелю, загострену вгорі. З-під неї виривався потік із діри, схожої на склепіння. Глухий шум і холод пашили відтіля. Негри завернули ліворуч, і ми стали дертися на скелю нерівною й кам'янистою доріжкою, що, здавалось, була вирита колись давно пересохлою водою. Ми підійшли до входу в якусь діру, напівзакриту колючками, дикою шипшиною та бур'яном. Вона вела вглиб, у якесь місце, де чувся такий же шум, як і там у долині, від потоку. Негри мене до неї повели. В ту мить, як я зробив перший крок у цю печеру, ворожбит наблизився до мене і сказав мені замогильним голосом:
— Ось що я мушу тепер тобі предрікти; тільки один із нас двох вийде з цієї печери й піде тією стежкою, що вже раз він нею йшов.
Я зневажливо мовчав. Ми йшли поночі. Шум усе дужчав та дужчав; уже не було чути наших кроків. Я здогадався, що це шумить водоспад, і не помилився. Десять хвилин
