пізніше ми вийшли з мороку на внутрішній майданчик, утворений природою всередині скелі. Більшість цього майданчика покривалась водою, що виривалася з різних джерел під землею з надзвичайним шумом. Над цією підземною залею підіймалося склепіння, мов баня церкви, а з нього звішувався плющ жовтявого кольору. Світло денне проходило сюди крізь широченну шпару в землі, зарослу по краях своїх угорі кущами, тепер рожевими від проміння сонця. У північній стороні майданчика потік губився в глибокому проваллі з тріском і шумом. І світло, що падало із шпари, ледве-ледве досягало туди. Над проваллям схилилось старе дерево, що його найвищі віти вкривалися піною водоспаду, а коріння пролазило крізь скелю в двох трьох футах нижче верхнього краю безодні. Це дерево, що пило воду потоку почасти головою своєю, почасти корінням, — дерево, схоже на простягнену руку, — стояло таке позбавлене листя, що годі було пізнати, якої воно породи.
Це було чудернацьке явище природи. Вогкість, що оточувала його коріння, не давала йому остаточно вмерти, в той час, як сила потоку обривала йому з вершини всі нові гілочки, і воно вічно зоставалося із старими голими вітами, тими самими, що й раніше.
