Перейти до вмісту

Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/225

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
LI

Чорні спинилися саме в цім місці, і я побачив, що треба вмирати.

Тоді біля безодні, що в неї я мусів кинутись до певної міри добровільно, картина щастя, якого я зрікся, наново постала передо мною. Всякі прохання залишити життя я вважав би недоєтойними, але мимовільна скарга вирвалася з моїх уст.

— Друзі, — звернувся я до негрів, що оточували мене. — Чи знаєте ви, що то тяжка річ умирати в двадцять літ, коли людина ще є повна сил і життя, коли тебе люблять ті, кого ти любиш, і коли по тобі плакатимуть карі очі; плакатимуть доти, поки не прийде і їхня смерть.

Страшний сміх зустрів мої слова. Це був сміх маленького ворожбита. Цей хитрий пройдисвіт, це таємне сотворіння несподівано опинилось біля мене.

— Га, га, ти жалкуєш за життям. Лабадо сеа діос (слава богу). Єдине, чого я боявся, — це що тобі буде байдуже вмирати.

Це був той самий голос, той самий сміх, що вже не раз втомлював мене.

— Проклятий, — сказав я, — хто ти такий?

— Ти про це небаром довідаєшся, — відповів він мені страшним тоном. Потім, одсунувши з грудей срібну дароносицю, оздоблену