за ту, якої я зараз позбавлю тебе й твоє майже дівоче тіло. Мене подарували твойому дядькові як сміховище. Я служив йому для забави, я смішив його на дозвіллі. Він, кажеш, любив мене, я дійсно посідав місце в його серці проміж його мавпою та папугою. І обрав собі инше місце — там, де всадив ніж.
Я здригнувся.
— Так, — казав далі карлик. Це я, це — дійсно я, подивись на мене, Леопольде д'Оверне… Ти знущався вже доста з мене, тепер уже можеш потремтіти трохи… А, ти мені нагадав моє призначення в очах твого дядька, призначення блазня. О, яке призначення, longin (великий бог). Якщо я входив у ваші вітальні, тисячу смішків, повних презирства, чулося звідусіль; мій зріст, моя деформованість, мої риси, мій чудернацький одяг, навіть усі фізичні надзвичайності мого організму — все служило сміховищем у мені для твого бридкого дядька й його бридких приятелів. А я, я не мав навіть права мовчати; треба було примішувати свій сміх до того сміху, що я його викликав. Скажи ж мені: невже ти думаєш, що такі пониження можуть дати привід до вдячности з боку людського сотворіння. Ти, може, думаєш, що вони не дорівнюють мукам инших невільників, — безупинній праці, ненастанній спеці сонця, залізним наконечникам у батогах білих
