де діос, невже ви не змилуєтесь над вашим бідним блазнем! Він дуже завинив; але чи не доведете ви йому, що білі варті більшого, ніж мулати, що хазяї добріші за рабів.
Я наблизився до прірви майже зворушений, і слабеньке світло з діри дало мені розгледіти на обличчі карлика вираз досі йому не властивий: вираз благання й безнадійности.
— Сеньоре Леопольде, — стогнав він далі, підбадьорений рухом жалісливости, що він його в мені помітив. — Чи ж може бути, щоб людська істота бачила когось у такому безпорадному становищі й не допомогла. Ой, горе, простягніть до мене руку, хазяїне. Тут треба лише трохи помочи, щоб мене врятувати. Що для мене становить усе, те для вас — дрібниця. Притягніть мене до себе, бога ради. Моя вдячність дорівняє моїм злочинам.
Я перервав його:
— Нещасний, не нагадуй, мені цих картин.
— Це щоб ніколи їх більше не робити, — додав він. — О, будьте великодушнішим до мене. О небо, о небо, я слабішаю, я… Я падаю.
— Ай десдихадо! Руку, вашу руку, простягніть мені руку в ім'я матери, що вас носила.
Не вмію вам сказати, до чого жалісний був цей голос, повний жаху й муки. Я все
