Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/37

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


погляд його на мене, здавалось, помітив хитро й тріюмфливо все моє занепокоєння.

— Кажи,— закричав я йому владно, — ти кого-небудь бачив у лісі? — Нікого більш, як тільки вас, мій сеньйоре,— відповів він спокійно.

— І ти ніякого голосу не чув? — знову запитав я.

Невільник з хвилину помовчав, мов би шукав, що йому сказати. Я кипів.

— Говори швидше, нещасний. Чи ти тут чув голос?

Він сміливо глянув мені в вічі своїми круглими тигровими зіницями.

— Що ви розумієте, пане, під словом „голос“? Усюди є в природі голоси. І в птахів, і в води, і в вітру, що шелестить у листі...

Я його перервав, ухопивши за плечі й струсонувши добре.

— Проклятий гаєре, чи ти перестанеш мене дратувати, або я зараз же тобі покажу голос мого карабіна. Кажи в двох словах, чи ти чув тут чоловічий голос, що співав еспанського романса?

— Так, сеньйоре,— признався він, зовсім не злякавшись, — я вештався на узліссі й слухав музику своїх бубончиків, коли вітер до мене доніс і долучив до неї якісь слова, проспівані рідною мені мовою, що я її знав ще з колиски.

45