Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/36

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


VIII

Протяжне зідхання під супровід останнього акорду на гітарі закінчило цю строфу пісні. Я обурився страшенно, „Король — чорний невільник“. Тисяча різних думок, збуджених у мені невідомим співом, щойно мною почутим, як вихор крутилися мені в голові. Непереможне бажання покарати того, хто смів сполучати ім’я Марії з піснями кохання й загрози, заволоділо мною. Я конвульсійно вхопив мій карабін і кинувся геть із шатра його шукати. Марія, злякавшись, простягла руки, щоб зупинити мене, але я вже заглибився в байрак у тім напрямі, звідки залунав перед тим голос. Я обійшов усі кінці лісу, краями своєї рушниці обнишпорив усі кущі, ногою одхиляв високі трави — ніде нічого. Нічого, нічого -й нічого.

Це даремне розшукування з безплідними думками про почутий романс вносило непевність у мій гнів. Невже цей сміливий суперник вислизне з моїх рук, як він не давався також і змалюванню в моїй уяві? Невже я ані здогадаюсь, хто це, ані зустріну його ніде? В цей момент почувся дзвякіт бубончиків, що вивів мене з задуми. Я оглянувся й побачив біля себе Абібру.

— Добридень, пане, — промовив він і ввічливо вклонився мені, але скоса кинутий

44