— Браво!— скрикнув він, як тільки відчув, що серце моє знов функціонує,— справжня перемога—негри тікають і капітан очутився.
Я перервав його радісний вигук своїм постійним питанням:
— Де Марія?
Я ще не дав ладу своїм думкам, у мене залишилось почуття, що біда сталася, а не ясна картина її. Таде журно похилив голову. Тоді пам’ять вернулась до мене; я відразу уявив собі страшну ніч по нашім одружінні і ту мить, коли негр ніс в обіймах півживу Марію, уявив мов якусь пекельну примару. Полум’я помеж, що освітило колонію й дало нагоду білим пізнати ворогів в особі своїх невільників, змусило мене бачити в П’єро — такому доброму, такому великодушному й щирому, тричі зобов’язаному мені своїм життям—людину невдячну, ворога свого й суперника. Його вчинок — заволодіння моєю жінкою підчас пожежі — безумовно доводив мені, що мої здогадки справедливі і що співець романсу біля шатра — ніхто инший, як П’єро. За такий короткий час стільки змін.
Таде розповів мені, що даремно силкувався наздогнати негра й його собаку; що взагалі негри повтікали, хоча своїм числом могли зовсім роздавити невеличку залогу, і що пожежа маєтків мого дядька не вщухала й спинити її було годі.
88
