Пероні гудуть фінансові шершні. Оце то — важлива справа.
Дантон вже не сміявся. Марат все ще усміхався. Карликів усміх гірший за велетнів регіт.
— Що це ви, глузуєте, Марате? — гримнув Дантон.
У Марата зробився той конвульсивний рух у стегні, що був добре всім відомий. Його усміх зник.
— Ага! Пізнаю вас, громадянине Дантоне. То ви при цілому Конвенті назвали мене «індивідуум Марат». Слухайте. Я вам вибачаю. Ми перебуваємо дурний час. А! Я глузую! Справді, що я за людина? Я виказав на Шазо, я виказав на Петіона, я виказав на Керсена, я виказав на Моретона, я виказав на Дюфріш-Валязе, я виказав на Ліґоньє, я виказав на Мену, я виказав на Банвіля, я виказав на Жансоне, я виказав на Бірона, я виказав на Лідона й Шамбона; може не моя була правда? Я нюхом чую зраду в зрадникові, і я уважаю, що корисніше виказати на злочинця перед злочином. Я маю звичай казати напередодні те, що всі ви кажете на другий день. Я той, що пропонував зібранню викінчений план карного законодавства. Що я досі зробив? Я вимагав, щоб навчали секції, аби дисциплінувати їх для революції; я казав зняти печатки з тридцяти двох картонів; я казав повернути діяманти, що дали до рук Роланові; я довів, що Брісонові прихильники давали Комітетові загальної безпечности чисті бланки для мандатів на арешти; я показав на пропуски в рапорті Лінде про Капетові злочини; я подав голос за кару тиранові за двадцять чотири години; я оборонив батальйони Моконсейля й Республіканця; я не дав читати листа Нарбона й Малуе; я зробив внесення на користь поранених салдатів; я примусив скасувати комісію з шости; я передчував у Монській справі Дюмур'єву зраду; я вимагав, щоб узяли сто тисяч емігранських родичів у заклад за комісарів, одданих ворогам; я пропонував оголосити зрадником кожного представника, що вийде за заставу: я виявив, що то Роланові прихильники ковер-
144
