зували в марсельській ворохобні; я намагався, щоб призначили ціну за голову сина Еґаліте; я боронив Бушота; я зажадав іменного голосування, щоб зігнати Існара з його крісла; я казав оголосити, що парижани добре прислужилися батьківщині. За це все Луве взиває мене дригуном; Фіністер вимагає, щоб мене вигнали; місто Луден хоче, щоб мене заслали; місто Ам'єн бажає, щоб мені надягли намордника; Кобург жадає, щоб мене заарештували; а Лекуант-Пюїраво пропонує Конвентові декретувати, що я божевільний. Так! громадянине Дантоне; нащо казали ви мені прийти на вашу нараду, коли не для того, щоб знати мою думку? Хіба ж я просився до вас? Зовсім ні. Я не маю жадної охоти бути на самоті з такими контр-революціонерами, як Робесп'єр і ви. Врешті, я мусів того сподіватися, ви мене не зрозуміли; ви не більше, як Робесп'єр, а Робесп'єр не більше, ніж ви. Отже, тут немає державних людей? То вам треба слебезувати політику, вам треба ставляти крапки на і. Те, що я вам сказав, ось що визначало: Ви обидва помиляєтесь. Небезпека ані в Лондоні, як то гадає Робесп'єр, ані в Берліні, як то гадає Дантон; вона в Парижі. Вона в тому, що немає єдности, в тому, що кожен має право тягти у свій бік, починаючи з вас двох, в тому, що розум розпорошується, що воля в анархії…
— Анархія! — перебив Дантон. — Хто ж її робить, як не ви?
Марат не спинився.
— Робесп'єре, Дантоне, небезпека в безлічі каварень, в безлічі домів для гри, в безлічі клубів; клуб Чорних; клуб Федералістів; Дамський клуб; клуб Безсторонніх, що заснувався ще за Клермон-Таннера та був монархічним клубом 1790 року; Соціяльний кружок, що вигадав священик Клод Фаше; клуб Вовняних Шапок, що заснував газетяр Прюдом, et cetera; не рахуючи вашого Якобинського клубу, Робесп'єре, і вашого Кордельєрського клубу, Дантоне. Небезпека в
145
