— Дозвольте мені дати вам раду, Дантоне. Ви закохані, ви мрієте про одруження, не мішайтеся більше до політики, майте розум.
І, відступивши на крок до дверей, щоб вийти, він так зловісно попрощався з ними:
— Прощавайте, панове.
Дантон і Робесп'єр здригнулися.
В ту хвилину якийсь голос залунав у глибині залі й промовив:
— Ти помиляєшся, Марате.
Всі озирнулися. Підчас гострої Маратової мови, непомітно для них, хтось увійшов дверима в глибині.
— Це ти, громадянине Сімурдене, — сказав Марат. — Здоров.
То був справді Сімурден.
— Я кажу, що ти помиляєшся, Марате, — знов сказав він.
Марат позеленів, то був його спосіб бліднути.
Сімурден додав:
— Ти корисний, але Робесп'єр і Дантон конче потрібні. На що їм загрожувати? Єдности, єдности, громадяни! Народ хоче, щоб єдналися.
Той вступ зробив вражіння холодної води і так само, як чужа людина, нахопившись на родинну сварку, заспокоїв, коли не в глибині, то принаймні зверху.
Сімурден наблизився до столу.
Дантон і Робесп'єр знали його. Вони часто помічали на публічних трибунах у Конвенті цього дужого, похмурого чоловіка, і бачили, як народ вітав його.
Однак Робесп'єр був формаліст і спитав його:
— Громадянине, як ви сюди увійшли?
— Він з Єпископства, — відповів Марат і в його голосі почувалася якась покора.
Марат нехтував Конвентом, провадив Комуну й боявся Єпископства.
То закон.
Мірабо почуває, що в невідомій глибині ворушиться
155
