Даміяном; ти запинаєшся чотирма шпильками, поки тебе не розіпнуть чотирма кіньми.
— Кобленський відгомін! — мовив Робесп'єр крізь зуби.
— Робесп'єре, я не чийсь відгомін, я крик усіх. А! ви ще молоді. Скільки тобі років, Дантоне? Тридцять чотири. Скільки тобі років, Робесп'єре? Тридцять три. Ну, а я, я жив завжди, я старе людське страждання, я маю шість тисяч років.
— То правда, — мовив Дантон, — від шости тисяч років Каїн заховувався в ненависті, як жаба в каменю; брила розбилася, Каїн вискочив межі люди, ото й є Марат.
— Дантоне! — покликнув Марат. І тьмяний блиск з'явився в його погляді.
— Ну, чого? — сказав Дантон.
Так розмовляло тих троє страшних людей. Сварка межи громами.
Розмови припинилися. Тії титани поринули на хвилину кожен у свої думки.
Гідри турбують левів. Робесп'єр дуже зблід, а Дантон дуже почервонів. Обидва здригнулися. Похмурі Маратові зіниці згасли; спокій, владний спокій знов з'явився на обліччі цеї людини, що її боялися страшні.
Дантон почував, що він подоланий, але не хтів здаватися. Він знов заговорив:
— Марат дуже голосно говорить про диктатуру й єдність, але він має силу лише нищити.
Робесп'єр, розтуливши свої тонкі губи, додав:
— Моя думка така сама, як у Анахарсиса Клотса; я кажу: ні Ролана, ні Марата.
— А я, — відповів Марат, — я кажу: Ні Дантона, ні Робесп'єра.
Він пильно подивився на них обох і додав:
154
