Дантонової блискавки, ані усміху, того Маратового шпигання.
Дантон знов почав:
— Я немов океан; я маю свій приплив і відплив; як море спаде, — видко моє дно, як море здіймається, — видко мої хвилі.
— Вашу піну, — сказав Марат.
— Мою бурю, — сказав Дантон.
Одночасно з Дантоном підвівся й Марат. Він теж вибухнув. Гадюка раптом обернулася в дракона.
— Ага! — гукнув він. — Ага! Робесп'єре, ага! Дантоне! ви не хтіли слухати, що я говорив! Гаразд, я вам кажу, що ви пропали. Ваша політика кінчається на тому, що неможливо йти далі; ви вже не маєте виходу; і ви робите таке, що зачиняє перед вами всі двері, окрім дверей до могили.
— В тім наша величність, — сказав Дантон.
І він здвигнув плечима.
Марат провадив далі:
— Дантоне, стережись, Верньйо теж має широкого рота й товсті губи і гнівні брови. Верньйо теж покований віспою, як Мірабо та як ти, але не дивлячись на це було 31 травня. А! ти здвигаєш плечима. Часами від здвигання плечима спадає голова. Дантоне, я тобі кажу, твій грубий голос, твоя попущена краватка, твої м'які чоботи, твої маленькі вечері, твої великі кешені, це все як-раз для Люїзети.
Люїзета, — то було приятельське ім'я, що ним Марат називав ґільйотину.
Він провадив далі:
— Що ж до тебе, Робесп'єре, то ти людина повздержна, але то тебе не врятує ні від чого. Іди, пудруйся, чисться, строй з себе джиґуна, справляй білизну, хизуйся, закучерявлюйся, а все ж не минеться тобі піти на Гревський майдан; читай Брауншвейзьку прокламацію, а все ж з тобою обійдуться, як з царевбивцем
153
