— Отуди до чорта, або мають родичів, або мали їх. Хто ж ти така? Кажи.
Жінка слухала запаморочена теє — або мали їх[1], — що було більше подібне до крику дикої тварини, ніж до людської мови.
Маркітантка відчула, що треба собі вмішатися. Вона знов почала пестити ту дитину, що ссала, й поплескала по щічках двох старших дітей.
— Як зветься твоя смоктуха? — спитала вона, — це ж дівчинка?
Мати відповіла: — Жоржет.
— А старший? Це ж парубок, оцей урвис.
— Рене-Жан.
— А молодший? Це ж парубок теж, та ще й мордатенький.
— Товстий — Ален, — мовила мати.
— Вони гарненькі, оці малі, — сказала маркітантка; — і вже неначе справжні люди.
Тимчасом сержант правив усе своєї.
— Ну, пані, скажи-но. Маєш ти домівку?
— Я мала домівку.
— Де ж це?
— В Азе.
— Чому ж ти не вдома?
— Бо мою домівку спалили.
— Хто?
— Я не знаю. Битва.
— Звідки ти прийшла?
— Звідти.
— Куди ти йдеш?
— Не знаю.
— Та говори бо до пуття. Хто ти така?
— Я не знаю.
— Ти не знаєш, хто ти єси?
— Ми такі люди, що втікаємо.
- ↑ Французькою мовою: ou on en a eu.
31