вважаєш? — відповідає хрипкий голос. — Вибачай, Марате, — каже Ляньєло.
Внизу праворуч і ліворуч од президента були дві особливі трибуни; бо, дивна річ, у Конвенті бували привілейовані споглядачі. То були єдині трибуни, що мали драперії. Посеред архітраву дві золоті китиці піднімали ту драперію. Народні трибуни були голі.
Все те разом було несвітське, дике, правильне. Коректність у дикості; до певної міри така була й вся революція. Конвентова заля була найдоконаніший зразок того, що артисти називають з того часу «месидоровою архітектурою». Вона була масивна й порожня. Будівничі тих часів уважали симетричне за гарне. Останнє слово Ренесансу було сказано за Людовика XV, і настала реакція. Благородне довели до несмаку, а чистоту до нудности. Суворість існує в архітектурі. Після сліпучих оргій форми й барви у вісімнадцятому столітті, мистецтво призначило собі диєту й не дозволяло нічого, окрім простої лінії. Такий поступ доходить до негарного. Мистецтво зійшло до скелету, от що то за явище. То невигода такої мудрости й повздержности; стиль — такий поміркований, що аж стає пісний.
По-за всяким політичним почуттям, вважаючи лише на архітектуру, якесь здригання проймало від цієї залі. Невиразно пригадуєш собі колишній театр, ложі прибрані в гірлянди, стелю з блакиту й пурпуру гранчасту люстру, жирандолі з діямантовим одблиском оббитя барви голубиної шийки, силу амурів і німф на завісі й драперіях, усю королівську й чемну ідилію, мальовану, скульптовану й позолочену, що сповнювала своїм усміхом це суворе місце; а бачиш всюди навколо себе ті тверді простолінейні кутки, холодні й різкі, як сталь; так ніби ґільйотинував Буше Давид.
Хто бачив зібрання, той вже не думав про залю. Хто бачив драму, той не думав про театр. Нема нічого
172