свою ганьбу. Нехай вони стережуться. Як Робесп'єр скінчив, Дантон підвів обличчя до стелі, очі напівзаплющив, руку звісив поверх спинки своєї лавки, одхилився назад і замугикав:
„Cadet Roussel fait des discours,
Qui ne sont pas longs, quand ils sont courts“[1].
На лайку завжди відповідали. — Змовник! — Вбійник! — Злочинець! — Бунтар! — Поміркований! Виказували один на одного при Брутовім погрудді, що там було. Лайка, образи, під'юджування. Люті погляди з обох боків. Грозилися кулаками, показували пістолети, витягали кинджали. Безмежне полум'я на трибуні. Дехто говорив так, ніби спирався на гільйотину. Голови хвилювалися, налякані й страшні. Монтаньяри, жирондисти, фельяни, помірковані, терористи, якобинці, кордельєри; вісімнадцять священиків царевбивців.
Усі ті люди! гурт струмків з диму, що йшли в різні боки.
Людські душі — вітрова здобич.
Але той вітер був чудодійний.
Бути за члена в Конвенті, то бути хвилею в океані. І так було з найбільшими. Призвідна сила приходила з верху. В Конвенті була воля, що належалася всім і неналежалася нікому зокрема. Та воля, то була ідея, ідея непереможна й безмежна, що віяла в сутіні з небесної високости. Ми називаємо тую силу революцією. Коли ця ідея йшла, вона одного валила, а иншого підводила; вона якогось заносила в піні, а когось розбивала об підводне каміння. Та ідея знала, куди йшла, й сунула поперед себе безодню. Гадати, що революція залежить од людей, то все одно, що гадати, ніби приплив залежить од хвиль.
- ↑ Каде Русель каже промови,
Що бувають короткі, коли не довгі.
188
