У Конвенті неповздержність у мові була в звичаї.
Погрози літали й перехрещувалися в розмовах, як іскри в пожежі. — Петіон: Робесп'єре, до справи. — Робесп'єр: Справа, то ви Петіоне. Я про неї казатиму і ви побачите. — Якийсь голос: Смерть Маратові! — Марат: Того дня, як помре Марат, не стане Парижу, а того дня, як загине Париж, не стане республіки. — Біло-Варен підводиться й каже: Ми хочемо… Барер його перебиває: Ти говориш, як король. — Другого дня, Філіпо: Один член витяг шаблю на мене. — Одуен: Президенте, закличте вбивника до порядку. — Президент: Почекайте. — Пані: Президенте, я вас закликаю до порядку. — Глузували теж грубо. — Лекуант: Кюре Шан-де-Бу скаржиться на свого єпископа Фоше, що він йому забороняє оженитися. — Якийсь голос: Не розумію, чому Фоше, що має коханок, хоче заборонити иншим мати жінок. — Другий голос: Попе, бери жінку! — Трибуни мішалися до розмов. Вони казали ТИ до зібрання. Одного дня представник Рюа сходить на трибуну. Він мав одно «бедро» багато товще, ніж друге. Якийсь споглядач йому гукнув: — Повернися праворуч, а то в тебе «щока», як у Давида! — Так вільно дозволяв собі народ поводитися з Конвентом. Але один раз, у заметні 11 квітня 1793 року, президент казав заарештувати якусь людину, що вмішувалася з трибун.
Одного разу, — на тому засіданні був за свідка старий Буанаротті, — Робесп'єр бере слово й промовляє дві години, дивлючись на Дантона, то просто, що дуже небезпечно, то скоса, що ще гірше. Він разить громом просто в вічі. Він закінчує вибухом обурення, повним зловісних слів: — Знаємо інтриганів, знаємо, хто підкуплює й кого підкупили, знаємо зрадників; вони тут, у цьому зібранні. Вони чують, що ми кажемо, ми їх бачимо, ми не спускаємо їх з ока. Нехай вони глянуть по-над свою голову, вони побачать меч закону. Нехай вони заглянуть до своєї совісти, вони там побачать
187
