Перейти до вмісту

Сторінка:Гюго В. Дев'яносто третій рік (1928).djvu/184

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Можна було б написати окрему історію бретонських лісів, між 1792 та 1800 р., і вона легендою вплелась би в велике Вандейське повстання.

Історія має свою правду, легенда — свою. І правда легендарна инша, ніж правда історична. Правда легендарна — це вигадка, але результат її — реальність. Зрештою й історія й легенда мають однакову мету — намалювати в образі людини недовгочасної — людину вічну.

Вандею можна зрозуміти лише, коли легенда доповнить історію: історія потрібна для цілого, легенда — для подробиць.

І Вандея варта того, щоб її знати. Вандея — це чудо.

Ця війна темних людей така безглузда й така блискуча, така страшна й така велична, доводила до розпачу Францію, і була її гордощами. Вандея — це рана, але рана, що дає славу.

Часом людськість має свої загадки, загадки, що розвязуються для мудрих світлом, а для неуків — темрявою, насильством та варварством. Філософ не зважується обвинувачувати. Він бере на увагу розрух що його викликали проблеми. Проблеми, як хмари, не проходять ніколи, не кинувши від себе тіни.

Хто хоче зрозуміти Вандею, нехай уявить собі цей антагонізм; з одного боку — французька революція, з другого — бретонський селянин. Перед цими незрівнаними подіями, перед величезною загрозою всіми благами разом, нападом гніву цивілізації, надміру шаленим прогресом, перед поступом надмірним і нерозумним поставте цього дивного й суворого дикуна, цю людину з ясним поглядом і довгим волоссям, що годується молоком і каштанами, що обмежена своєю стріхою, своїм тином і своїм ровом, що відріжняє кожне село в околиці по звуку його дзвону, що вживає воду лише до пиття, що одягається в шкуратяну куцину, вишиту шовком, некультурну й цяцьковану, що татуює свою одежу, як його предки кельти татуювали своє обличчя, що поважає пана в свойому каті, що говорячи мертвою мовою,

200