Перейти до вмісту

Сторінка:Гюго В. Дев'яносто третій рік (1928).djvu/185

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ховає в домовину свою живу думку, що поганяє своїх волів, штрикаючи їх, гострить свою косу, косить свою гречку, місить свого гречаника, що шанує найперше свого плуга, а потім свою бабуню, що вірить в святу Діву і в білу Даму, що схиляється перед вівтарем і перед високим таємничим каменем в ландах, хлібороба на полі, рибалку на воді, браконьєра в кущах, що любить своїх королів, своїх панів, своїх священиків і свої воші; задумливого, протягом довгих годин нерухомого на широкому пустельному березі, похмурого слухача моря.

Скажіте, чи міг цей сліпець прийняти теє світло?


II.
 
Люди.
 

Селянин має дві підпори: поле, що годує його, ліс, що його ховає.

Важко уявити собі, що то таке було — бретонські ліси; то були міста. Тяжко уявити собі щось мовчазніше, глухіше й дикіше, як те непрохідне плетево з колючок та гілля, ті величезні чагарі були притулком нерухомости й мовчання; на погляд не могло бути самотности більш мертвої, більш могильної; проте, якби можна було відразу, одним блискавичним ударом зрубати дерево, то раптово відкрився б у цій пущі людський мурашник.

Круглі вузькі колодязі, замасковані знадвору покришками з каміння й гілок, спочатку сторчові, далі горизонтальні, що поширювалися на зразок лійки під землею й кінчалися темними кімнатами, от що знайшов Камбіз в Єгипті й що знайшов Вестерман в Бретані; там це було в пустелі, тут — в лісі; в єгипетських льохах були мертві, в бретонських — живі. Одна з найдикіших галявин місдонського лісу, вся пронизана галереями та комірками, де сновигав туди й сюди таємничий

201