шарф і білий пояс; ранги відзначалися бантами, Стоффле мав червоний бант, Ля-Рошжаклен — чорний. Вімпфен, напівжирондист, що, проте, не виходив з Нормандії, носив нарукавники канських стрільців. В їхніх лавах були жінки: мадам де Лескюр, що пізніше стала мадам де ля Рошжаклен; Тереза де Мольєн, коханка Ля-Руарі, що спалила списки парафіяльних начальників; мадам де ля Рошфуко, молода красуня, що, з шаблею в руці, збирала селян коло великої вежі замку дю-Пюї-Руссо, і та Антуанета Адамс, що звали її шевальє Адамс, така відважна, що, коли її взяли в полон, то з поваги до неї розстріляли стоячи. Ті епічні часи були жорстокі. Всі були люті. Мадам де Лескюр навмисне пускала свого коня по республіканцях, що лежали після бою, — по мертвих, — казала вона, — а можливо поранених. Чоловіки часом зраджували, жінки — ніколи. Панна Флері, з французького театру, перейшла від Ля-Руарі до Марата, але з кохання. Ватажки часто були такі ж неуки, як і салдати; де Сапіно не знав правопису, він писав: «nous orions de notre cauté». Начальники ненавиділи один одного. Ті, що були з болот, вигукували: «геть верховинців!». Їхня кіннота була нечисленна і тяжко було її формувати. Пюїзе пише: «Людина, що радо віддає мені двох синів, холодно відмовляє мені, коли я прошу в неї одного коня». Жердини, вила, коси, рушниці старі й нові, браконьєрські ножі, рожни, ломаки, обковані залізом та вкриті гвіздками, — така була їхня зброя. Дехто носив на грудях хреста, зробленого з двох кісток. Вони атакували з страшними вигуками, вискакуючи зненацька звідусіль, з лісу, з-за горбків, з кущів, з ровів, обхоплювали ворога півкругом, разили неначе блискавкою, нищили — і розпорошувалися, зникали. Проходячи республіканським селом, вони зрубували дерево волі, палили його й танцювали колом круг вогню. Всі їхні походи були нічні. Правило вандейця — завжди з'являтися несподівано. Вони робили по 15 льє
211
