хазяїн з'явився з лихтарем у руці. Це було насмерканні: на дорозі був ще день, а в хаті — ніч.
Корчмар подивився на кокарду.
— Громадянине, — спитав він, — ви зупиняєтеся тут?
— Ні.
— Куди-ж ви Ідете?
— В Доль.
— В такому разі вертайтеся до Авраншу або залишайтеся в Понторсоні.
— Чому?
— Бо в Долі б'ються.
— А! — сказав вершник.
І додав:
— Дайте вівса моєму коневі.
Корчмар приніс коритце, всипав туди мішок вівса й розгнуздав коня, і кінь почав сопучи їсти.
Розмова провадилася далі.
— Громадянине, це реквізований кінь?
— Ні.
— Він ваш?
— Так. Я його купив і заплатив.
— Звідки ви їдете?
— З Парижу.
— Але ж не просто з Парижу?
— Ні.
— Звичайно, дорогі всі перетято. Але пошта ще йде.
— До Алансону. Я залишив пошту там.
— Ох, швидко вже у Франції не буде пошти. Нема більше коней. За конячку, що коштує триста франків, треба заплатити шістсот, а про корм для коней і говорити нема що, йому й ціни не складуть. Я був хазяїном поштової станції, а тепер от, бачите, корчмар. З 1313 хазяїнів поштових станцій, що були раніш, двісті подалися на відставку. Громадянине, ви платили вже за новим тарифом?
— Так, з першого травня.
218