Корчмар провадив далі:
— Ось, громадянине, справа така. По містах та по великих містечках ми за революцію, по селах вони — проти. Це все одно, що сказати: по містах французи, по селах бретонці. Це війна горожан з селянами. Вони кажуть на нас «вайло», а ми звемо їх «мужвою». Аристократи й священики — з ними.
— Не всі, — перервав вершник.
— Безперечно, громадянине, тому, що ми бачимо тут віконта проти маркіза.
І він додав сам собі:
— І тому, що, на мою гадку, я розмовляю з священиком.
— Хто ж з двох перемагає?
— Досі віконт. Але йому не легко. Старий дуже жорстокий. Ці люди з родини Ґовенів, тутешніх панів. То родина, що має дві парості: велика — головою її є маркіз де Лантенак, мала, — на чолі її віконт Ґовен. Тепер дві парості б'ються між собою. Цього не буває в дерев, але серед людей трапляється. Цей маркіз де Лантенак — всемогутній в Бретані; для селян він принц. Того самого дня, як він вийшов на беріг, він мав вісім тисяч чоловіка; на протязі одного тижня повстало триста парафій. Коли б він міг захопити шматок берега, англійці вже були б тута. На щастя, Ґовен, що доводиться йому внуком, трапився тут і відкинув свого діда від берега. Ґовен республіканський командир. І знаєте, трапилося так, що цей Лантенак, відразу, як прибув, звелів розстріляти силу полонених, і в тому числі двох жінок, одна з них мала троє дітей, що їх всиновив один паризький батальйон. Це розлютувало батальйон. Він зветься батальйон Червоної Шапки. Їх лишилося небагато тих парижан, але їхні багнети наводять жах. Вони ввійшли до загону командира Ґовена. Ніщо не може їм противитися. Вони хочуть помститися за жінок і забрати назад дітей. Невідомо, що старий зробив з ними, з тими малими. І це доводить до
221