що, коли він її взяв, це був майже труп, що в цього трупа було троє дітей, і що маркіз де Лантенак, розстрілявши матір, забрав з собою дітей. Всі його відомості кінчалися на цьому. Що сталося з тими дітьми? Чи вони ще живи? Він знав, що було два хлопчики й маленька дівчинка, тільки-що відлучена. Більше нічого. Він ставив собі тисячу питань про цей нещасливий гурток дітей, але не міг відповісти. Люди, що він їх питав, тільки хитали головою. Пан Лентенак був людина, що про неї не говорили охоче.
Не говорили охоче про Лентенака й не говорили охоче з Тельмаршем. Селяни — неймовірні. Вони не любили Тельмарша. Тельмарш — старець, людина непевна. Чого він дивиться завжди на небо? Що він робить, про що думає, коли протягом двох годин сидить непорушно? Справді, він був чудний. В країні, що була в розпалі війни, в полум'ї повстання, де всі мали лише одну справу — спустошення й одну лише працю — убивати, де кожний готовий був спалити хату, вирізати сім'ю, перебити сторожу, зруйнувати село, де лише й думали про те, щоб робити одні одним засідки, затягати одні одних у пастки, убивати, — цей відлюдник, занурений в природу, ніби потонулий в безконечному мирному спокої речей, збирав зілля й трави, думав лише про квіти, пташок та зірки. Звичайно, така людина була небезпечна. Він був не в повному розумі, це видко було з усього: він не робив засідки за кущами, він не стріляв ні в кого. І тому його боялися.
— Цей чоловік — божевільний, — казали люди.
Тельмарш був більш, ніж самотній, він був людина, що її уникали.
Його ні про що не питали й нічого йому не відповідали. Отже він не міг добути стільки відомостей, скільки хотів. Війна пересунулася до иншого місця, билися далі, маркіз де Лантенак зник з обрію, і в тому душевному стані, в якому був Тельмарш, щоб він помітив війну, треба було, щоб вона наступила на нього.
245