їй постелі з водоростей, лікуючи її тими таємничими ліками, що звуться «простими», і, завдяки йому, вона видужала.
Дужка зрослася, дірки на грудях і на плечі загоїлися; по кількох тижнях, поранена вже видужала.
Одного ранку вона могла вже вийти з землянки, спираючися на Тельмарша. Вона сіла під деревами на сонечку. Тельмарш мало що знав про неї; рани на грудях потрібують мовчання, а підчас свого немов конання вона промовила ледве кілька слів. Коли вона хотіла говорити, Тельмарш змушував її мовчати; але в неї було якесь невідступне марення, і Тельмарш спостерігав, як в її очах то з'являлися, то зникали якісь темні думки, що рвали їй серце. Цього ранку вона була вже міцніша і майже могла ходити сама. Лікувати когось, це ніби зробитись йому рідним, і Тельмарш дивився на неї щасливий. Добрий дід почав усміхатися й промовив до неї:
— А ми вже й встали. У нас вже нема рани.
— Лише в серці, — промовила вона.
І далі провадила:
— То ви зовсім не знаєте, де вони?
— Хто? — спитав Тельмарш.
— Мої діти.
В цьому «то» був світ думок; це значило: «ви нічого мені не говорили про них, ви стільки днів коло мене, не розкриваючи рота, ви примушуєте й мене мовчати що-разу, коли я хочу перервати мовчанку, здається, ви боїтеся, щоб я про них говорила, — це тому, що не маєте чого мені сказати». Часто в гарячці, в маячні, вона кликала своїх дітей, і вона добре бачила, бо в маренні теж спостерігають, що старий нічого їй не відповідав.
І, справді, Тельмарш не знав, що їй сказати. Не дуже-то легко говорити з матір'ю про її загублених дітей. Та й що він знав? Нічого. Він знав, що якусь матір було розстріляно, що він знайшов її на землі,
244
