— Ви не повинні були мене рятувати, і я на вас за це гніваюся. Я воліла б краще вмерти, бо певна, що тоді побачила б їх. Я знала б, де вони. Вони мене не бачили б, але я була б коло них. Мертва, я напевне могла б їх захистити.
Він взяв її за руку й помацав живчика.
— Заспокойтеся, у вас знов буде гарячка.
Вона спитала його майже жорстоко:
— Коли я зможу піти?
— Піти?
— Так, піти.
— Ніколи, як що ви не будете слухатись. Завтра, коли ви будете розсудливі.
— Що ви називаєте бути розсудливою?
— Покладатися на бога.
— Бог! Куди він подів моїх дітей?
Вона знову ніби марила. Її голос зробився дуже ніжний.
— Ви розумієте, — сказала вона, — я не можу так жити. Ви не мали дітей, а я мала. В цьому різниця. Не можна розуміти того, чого не знаєш. Ви не мали дітей, правда?
— Ні, — відповів Тельмарш.
— А я мала тільки їх. Без своїх дітей — хіба я існую? Я хотіла б, щоб мені з'ясували, чому зо мною нема моїх дітей. Я почуваю, що щось трапилось, але нічого не розумію. Мого чоловіка вбито, мене розстріляно, все одно, я нічого не розумію.
— Ну от, — сказав Тельмарш, — гарячка знову повертається, Не говоріть більше.
Вона подивилася на нього й замовкла.
З того дня вона більше не говорила.
Її слухняність була більше, ніж того хотів Тельмарш. Протягом довгих годин вона сиділа, як остовпіла, під старим деревом. Думала й мовчала. Мовчання ніби дає якийсь захист і заспокоєння простим душам, що їм горе дало сумне поглиблення. Здавалось, вона відмови-
247
