лася від того, щоб зрозуміти. На певному ступені розпач уже не доходить до свідомости людини.
Тельмарш, зворушений, дивився на неї. Бачивши таке страждання, цей старий чоловік ніби сам відчував те, що мусить почувати жінка. — О, так, — казав він собі, — її уста мовчать, але очі говорять; я добре бачу, що в неї лише одна думка. Бути матір'ю, і перестати нею бути! Годувати дитину і більше не мати її. Вона не може цьому скоритися. Вона думає про свою малесеньку, що годувала її ще так недавно. Вона все думає про неї, думає, думає. Справді, це повинно бути чудово почувати маленький рожевий ротик, що тягне вашу душу й з вашого життя творить життя собі.
Він теж мовчав, розуміючи, що слова безсилі перед такою знемогою горя. Мовчання страшне, коли душею володіє одна думка. Як примусити матір, опановану однією думкою, слухатися розуму? Материнство безпорадне, з ним не можна сперечатися. Мати, — як тварина, і це робить її високою. Інстинкт материнський має в собі щось святе й звіряче разом. Мати вже не жінка, вона самиця.
Діти — то її малята.
Тому в матері є щось вище й щось нижче за розум. Вона має чуття. В ній величезна темна творча воля, і та воля керую нею. Засліплення, повне яснозору.
Тепер Тельмарш уже хотів примусити говорити ту нещасливу, але не міг. Одного разу він сказав їй:
— На жаль, я старий і не можу ходити. Я збувся своєї сили раніше, ніж дійшов кінця свого шляху. За чверть години мої ноги втомляться йти і я мушу спинятись; як би не те, я пішов би з вами. Але, може, то й добре, що я не можу йти. Од мене вам булоб більше шкоди, ніж користи; тут мене не чіпають, але я підозрілий для синіх, як селянин, а для селян, як чаклун.
Він чекав, що вона відповість. Вона навіть не звела на нього очей.
Кожна уперта думка кінчається або божевіллям, або
248
