Перейти до вмісту

Сторінка:Гюго В. Дев'яносто третій рік (1928).djvu/240

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

І він додав замислено:

— В такі часи, як наші, милосердя може бути зрадою.

Слухаючи розмову цих двох людей, можна було подумати, що чуєш діялог шпади й сокири.


VIII.
 
Dolorosa.
 

Мати тимчасом шукала своїх дітей.

Вона йшла все вперед. Як вона жила? Неможливо цього сказати. Вона не знала цього й сама. Вона йшла день і ніч, вона жебрала, їла траву, спала на землі, під чистим небом, в кущах, під зірками, часом під дощем та вітром.

Вона блукала від села до села, з ферми до ферми, розпитуючи. Вона зупинялася коло порогів. Замісць одежі на ній було лахміття. Иноді їй дозволяли увійти, иноді проганяли. Коли вона не могла війти до хати, вона йшла в ліс.

Вона не знала країни, вона не знала нічого, крім Сискуаньяра й парафії Азе, вона не мала жадного певного плану; часом вона поверталася назад і знову починала ту саму дорогу, що вже пройшла, роблячи зайву путь. Вона йшла коли бруком, коли колією од возу, коли лісовими стежками. В цьому скитальницькому житті вона зовсім зносила свою злиденну одежу. Спочатку вона йшла в черевиках, потім босими ногами, нарешті скривавленими ногами.

Вона йшла крізь бої, крізь стрілянину, нічого не чуючи, нічого не бачучи, нічого не уникаючи, шукаючи своїх дітей. Був саме розпал повстання; не було більше жандармів, ні мерів, не було влади. Вона мала справу лише з перехожими.

Коли їй зустрічались перехожі, вона часом вдавалася до них з питанням: «Чи не бачили ви де-небудь трьох маленьких дітей?»

 

256