пробував у Версалі й тому не мав якогось особливого почуття до Тургської вежі, він її ледве що й знав. Він прийшов до неї заховатися, не маючи иншого притулку, от і все; але він зруйнував би її без жалю. Ґовен мав до Турги більшу повагу.
Слабким місцем у фортеці був міст; але в бібліотеці, на мості, сховані були родинні архіви Ґовенів; коли атакувати з цього боку, пожежа мосту неминуча; Ґовенові здавалося, що палити архіви — то ніби нападати на своїх предків. Тург була стародавній родинний замок Ґовенів; з тієї вежі вони керували всіми своїми ленами в Бретані, так само, як всіма французькими ленами керувала Луврська вежа. Родинні Ґовенові спогади були звязані з Тургою; він сам тут народився. Фатально покручені життьові шляхи привели його, дорослу людину, атакувати ці любі йому стіни, що захищали його, як він був дитиною. Чи може він бути таким нечестивим, щоб спалити цей рідний замок? Може, його, Ґовенова, власна колиска стояла де-небудь у кутку на горищі над бібліотекою. Де-які думки — то почуття. Ґовен перед старим родинним домом почував зворушення. Через те він не зважався атакувати міст. Він обмежився тим, що зробив неможливим вихід і втечу з того боку тримаючи міст під націленими гарматами; а для атаки вибрав протилежний бік. Було закладено міну й зроблено підкопа до підніжжя вежі.
Сімурден дав Ґовенові вільну руку робити, як хоче: і сам собі за це докоряв, бо його суворість насуплювала брови перед усім тим старим готичним мотлохом, і він не хотів жалю до будинків так само, як і до людей. Пожалувати замок, — то був початок милосердя. А милосердя — то було хибке місце в Ґовена; Сімурден, як відомо, наглядав його й зупиняв його на тому схилі, згубному на його погляд. Проте він сам, — хоч і признавався собі з гнівом, — побачив знову Тург з таємним зворушенням; він почував себе розчуленим перед тією залею, де були перші книжки, що прочитав Ґовен; він
275
