чиками за один із щаблів, що були вертикальні, бо драбина лежала поземно на одному своєму боці; вона спробувала підвестися на ніжки й впала; вона почала знову; двічі їй це не вдавалося, за третім разом їй пощастило; тоді, стоячи на ніжках, тримаючись по черзі за кожний щабель, вона пішла вздовж драбини; дійшовши краю й не маючи більше за що триматися, вона заточилася, але схопилася своїми маленькими ручками за кінець драбини, випросталася, обійшла ріг, подивилася на Рене-Жана й Товстого Алена й засміялася.
В цю мить Рене-Жан, задоволений з наслідків своїх спостережень над стоногою, підвів голову й сказав:
— Це самиця.
Жоржетин сміх викликав сміх у Рене-Жана, Рене-Жанів сміх — сміх у Товстого Алена.
Жоржета докінчила своє приєднання до братів, і таким чином утворилася маленька громадка, що сиділа долі.
Але стонога зникла.
Вона скористувалася з Жоржетиного сміху й заховалася в якусь шпарку в підлозі.
Тоді настали инші події.
Спочатку пролетіли ластівки.
Їхні гнізда були мабуть десь під дахом, під виступом. Вони літали зовсім близько біля вікна, трохи стурбовані через дітей, виписуючи великі кола в повітрі й подаючи своє ніжне весняне щебетання. Це примусило трьох дітей підвести очі, й стоногу забути.
Жоржета показала пальчиком на ластівок і покликнула:
— Тюті!
Рене-Жан застеріг її:
— Панноцко, не говориться тюті, говориться птаски.
289