ники. Якщо не знаходять Америку, то знаходять возика. То завжди буває так.
Але треба було поділитися з иншими. Рене-Жан захотів запрягтися в возика, а Жоржета захотіла влізти в середину.
Вона силкувалася умоститися там. Рене-Жан був за коня, Товстий Ален за візника.
Але візник не знав свого ремества й коневі довелося вчити його.
Рене-Жан кричав Товстому Аленові:
— Кажи: Вйо!
— Вйо! — проказав Товстий Ален.
Возик перекинувся. Жоржета покотилася. Янгол кричав би від такого; Жоржета кричала.
Потім у неї з'явилося невиразне бажання плакати.
— Панноцко, — сказав Рене-Жан, ви занадто великі.
— Я велика, — сказала Жоржета.
І її великість розважила її в тому, що вона впала.
Виступ під вікнами був доволі широкий; польовий пил долітав туди з горба, порослого вересом і збирався там, дощі робили з того пороху землю, вітер приносив сюди насіння й сіяв його. І от, навіть, ожина скористувалася з того грунту й почала рости там. То була ожина з живучого ґатунку, що зветься лисича ожина. Був серпень місяць; ожина була вкрита ягодами, й одна її гілка простяглася у вікно. Та гілка спускалася майже до підлоги.
Товстий Ален, що знайошв мотузку, а потім возика, знайшов і ту ожину. Він наблизився до неї.
Він зірвав ягоду й з'їв її.
— Я голодний, — сказав Рене-Жан.
Прибула й Жоржета, поспішаючи на колінах та на руках.
Вони втрьох обірвали гілку й з'їли всі ягоди. Вони сп'яніли й замурзались і, рум'яні від ягідного соку, ті троє маленьких янголів обернулися на трьох фавнів,
293