погрудь; на них Жоржета від часу до часу кидала скоса турботні погляди, шепочучи: Ляля.
Жоржета називала лялею все, що було схоже на людей, хоч і не було людьми. Речі в очах дитини, наче привиди людей.
Хоча Жоржета й не падала, бігаючи за братами, але вона охотніше користувалася з усіх чотирьох своїх лапок.
Раптом Рене-Жан наблизився до вікна, підвів голову, потім схилив її й, відбігши, заховався за ріг стіни віконної амбразури. Він помітив когось, що дивився на нього. То був синій салдат із табора; той салдат користуючися з замирення, а може трохи порушаючи його, відважився прийти на край схилу в рові, звідки можна було побачити середину бібліотеки. Бачачи, що Рене-Жан тікає, Товстий Ален теж побіг і заховався поруч з ним, а Жоржета сховалася за ними. Вони стояли мовчки, нерухомо; й Жоржета поклала пальчика на вуста. За скілька хвилин Рене-Жан відважився висунути голову; салдат ще був за вікном. Рене-Жан швидко заховав голову, й троє малих не насмілювалися навіть дихати. Це тяглося досить довго. Нарешті той страх обрид Жоржеті й вона мала сміливість теж подивитися. Салдат пішов. Вони почали бігати й гратися.
Товстий Ален, хоч і наслідував і почитував Рене-Жана, мав і свій фах, — робити знахідки. Його брат і сестра побачили несподівано, що він гарцює з запалом, тягнучи за собою маленького возика на чотирьох колесах, що він не знати звідки витягнув.
Цей ляльковий возик був тут уже багато років, забутий, в поросі, в доброму сусідстві з книжками геніїв та погруддями мудреців. Можливо, що то була іграшка, якою грався в дитинстві Ґовен.
Товстий Ален зробив з своєї мотузки батіжка й ляскав ним; він дуже пишався з того. Такі всі винахід-
292