— Ні Лорьєля з Монжану, — мовив другий.
Инші додали:
— Ні Бріс Дені.
— Ні Франсуа Дюдуе.
— Так, того, що з Лавалю.
— Ні Гює з Лоней-Вільє.
— Ні Ґрежі.
— Ні Пілона.
— Ні Фелеля.
— Ні Менісана.
— Ні Ґегаре.
— Ні трьох братів Ложре.
— Ні пана Лешандельє з П'єрвіля.
— Дурні! — сказав суворий дід з білим волоссям. — Вони мають все, коли мають Лантенака.
— Вони ще не мають його, — пробурмотів один з молодших.
Старий заперечив:
— Як Лантенака взято — взято душу. Як Лантенака вбито — вбито й Вандею.
— Хто ж то такий той Лантенак? — запитав один міщанин.
Другий відповів:
— Це один із «колишніх».
Ще один сказав:
— Це з тих, що розстрілюють жінок.
Мішель Флешар почула це й сказала:
— Це правда.
На неї озирнулися.
Вона додала:
— Тому, що мене розстріляли.
Слова були незвичайні; було таке вражіння, ніби живий каже про себе, що він мертвий. Її почали розглядати трохи скоса.
Справді, не можна було дивитися на неї спокійно: тремтяча, стурбована, вся червона від страшної душевної муки й така перелякана, що кожного могла наля-
309