названим тут бунтівникам, яких в цей самий час оточено та заперто в Турзі.»
— Що? — сказав чийсь голос.
То був жіночий голос. То був голос матери.
Мішель Флешар умішалася в юрбу. Вона нічого не слухала, але те, що й не слухаєш, чуєш. Вона почула те слово, Тург. Вона підвела голову.
— Що? — мовила вона вдруге, — Тург?
На неї подивилися. Вона була мов непритомна. Була в лахмітті.
Люди загомоніли:
— Це якась злодійка.
Селянка, що мала в руках кошика з гречаними коржиками, наблизилася до неї й мовила тихенько:
— Цитьте!
Мішель Флешар здивовано подивилася на ту жінку. Вона знову нічого не розуміла. Та назва, Тург, була, як блискавка, по якій знову настала ніч. Хіба їй невільно було спитати? І чого на неї так дивляться?
Тим часом барабанник ударив у барабан в-останнє, оголошення було приклеєно, мер повернувся до мерії, оповісник попрямував до якогось иншого села, і юрба почала розходитися.
Один гурт залишився коло оголошення. Мішель Флешар підійшла до того гурту.
Там розмовляли про людей, визнаних по-за межами закону.
Були селяни й міщани, цеб-то білі й сині.
Один селянин казав:
— Ну, все ж вони не мають всіх. Дев'ятнадцятеро — це тільки дев'ятнадцятеро. Вони не мюать ні Пріу, ні Бенжамена Мулена, ні Ґупіля з Андуйєзької парафії.
308