вона зустріла трьох маленьких дітей, обідраних і босих. Вона наблизилася до них і сказала:
— Ці — то двоє дівчаток і один хлопчик.
І, побачивши, що вони дивляться на її хліб, вона віддала його їм.
Діти взяли хліб, але їм було страшно.
Вона увійшла до лісу.
Того ж дня, перед світанком, у невиразній темноті лісу, на ділянці дороги, що йде від Жавене до Лекусу, трапилося таке:
Всі шляхи в «Гаю» дуже западисті, а шлях від Жавене до Паріньє через Лекус найзаглибленіший. До того найпокрученіший. Це швидче рів, ніж шлях. Цей шлях іде від Вітре й колись він мав честь трусити карету мадам де-Севіньє. Праворуч і ліворуч його, наче мури, тягнуться кущі. Немає кращого місця для засідки.
Того самого ранку, за годину перед тим, як Мішель Флешар з иншої частини лісу прибула в перше село, де вона бачила погребовий віз в супроводі жандармів, — в лісовій гущавині, що нею переходить шлях в Жавене, зійшовши з мосту на Куеноні, причаїлася купа невидимих людей. Гілки дерев заховували все. Ті люди були селяни, на них було ґріґо — хутряні плащі, що в шостому віці носили королі бретонські, а в вісімнадцятому — селяни. Ті люди були озброєні, дехто рушницями, дехто сокирами. Ті, що мали сокири, склали на галявині вогнище з сухого хмизу та кругляків, його тільки треба було підпалити. Ті, що мали рушниці, стали по обидва боки дороги, неначе чогось дожидаючи. Хто міг би бачити крізь листя, помітив би скрізь пальці на курках з рушниць та дула з карабінів, наведені в отвори поміж перехрестями гілок. Ті люди засідали на
312