когось. Всі рушниці було націлено на дорогу, що вже біліла на світанню.
В ранішньому блідому світлі приглушені голоси розмовляти:
— Чи ти певний того?
— Звичайно, всі кажуть.
— Вона скоро їхатиме?
— Кажуть, що вона вже в нашій країні.
— Не слід, щоб вона вийшла з неї.
— Треба спалити її.
— Для того й зібралися наші три села.
— Так, а варту?
— Варту заб'ють.
— Але, чи їхатиме вона цею дорогою?
— Кажуть, що цею.
— То це вона мала б їхати з Вітре?
— А, чому ж би?
— Але ж казали, що вона їде з Фужеру?
— Чи з Фужеру, чи з Вітре, — вона їде від діявола.
— Так.
— Нехай же до нього й повертається.
— Так.
— Вона їде до Паріньє?
— Здається.
— Вона не прибуде туди.
— Ні.
— Ні, ні, ні!
— Тихо!
Справді, слід було замовчати, бо вже потроху дніло. Раптом люди в засідці затаїли дух; залунав гуркіт колес та тупотіння коней. Люди подивилися крізь гілки й побачили невиразно на западистій дорозі довгий віз і кінну варту; на возі щось лежало; воно наближалося до них.
— Ось вона, — сказав один, що здавався ватагом.
— Так, — сказав другий дозорці, — і з вартою.
— Скільки людей у варті?
313
