— Дванадцять.
— Казали, що двадцять.
— Дванадцять, чи двадцять — всіх заб'ємо.
— Почекаймо, поки вони будуть ближче.
Трохи згодом з-за повороту на дорозі з'явився віз і варта.
— Хай живе король! — гукнув селянський ватаг.
Сто пострілів з рушниць залунали відразу.
Коли дим розвіявся, варта теж розвіялася. Семеро вершників упало, п'ятеро втікло. Селяни підбігли до воза.
— Дивись, — скрикнув ватаг, — це не гільйотина, це якась драбина.
Справді, на возі лежала тільки довга драбина.
Двоє коней впали поранені, візника було вбито.
— Все одно, — сказав ватаг, — драбина, що її везуть під вартою, є річ непевна. Це їхало до Паріньє. Для штурму Турги, напевне.
— Спалимо драбину, — закричали селяни.
І вони спалили драбину.
Що ж до того зловісного возу, що вони його дожидали, — то він їхав иншою дорогою і був уже на дві милі далі, в тому селі, де Мішель Флешар бачила його перед сходом сонця.
Мішель Флешар, залишивши тих трьох дітей, що вона віддала їм свій хліб, пішла далі, навмання, лісом.
Тому, що їй не хотіли показувати дороги, вона мусіла шукати її сама. Часами вона сідала, підводилась і ще сідала. Вона почувала ту смертельну втому, що від м'язів переходить на кістки; втому раба. І справді, вона була рабинею, рабинею своїх загублених дітей. Треба було знайти їх. Кожна хвилина могла бути їх-
314