бачив, як віз, драбина й варта вирушили до Паріньє. Після того він повернувся сюди, пустивши коня чвалом.
— Я знаю, що він повернувся. Він сказав також, що воза було добре запряжено й він вирушив близько другої години ранку, виходить, може бути тут перед заходом сонця. Я знаю все це. Ну, і що-ж?
— А те, командире, що сонце вже зайшло, а віз, що має приставити драбину, ще не прибув.
— Невже? Однак, нам треба наступати. Час настав. Як що ми будемо гаятись, обложенці гадатимуть, що ми відступаємо.
— Можна наступати, командире.
— Але-ж нам потрібна драбина.
— Звичайно.
— Але-ж її немає.
— Вона є.
— Як?
— Ви чули, як я сказав: А! Нарешті! Турбуючись, що віз не прибуває, я взяв підзорну трубу й почав оглядати шлях від Паріньє до Турги; і ось, командире, я з задоволенням помітив воза й варту. Вони спускаються з того боку. Ви можете побачити їх.
Ґовен взяв підзорну трубу й подивився.
— Справді. Це вона. Але вже темніє й не можна роздивитися добре. Однак, видко й варту, це так. Тільки варта, здається мені, більша, як ви казали, Ґешане.
— І мені також.
— Вони приблизно за чверть милі від нас.
— Командире, драбина буде тут за чверть години.
— Можна наступати.
Це справді був віз, але не той, що вони сподівалися.
Озирнувшись, Ґовен побачив позад себе сержанта Радуба, випростаного зі спущеними очима, з рукою при шапці.
— Що таке, сержанте Радубе?
321