— Громадянине командире, ми, люди з батальйону Червоної Шапки хочемо просити у вас ласки.
— Що саме?
— Наказати убити нас.
— Ах! — сказав Ґовен.
— Волите ви зробити нам цю ласку?
— Але… це відповідно до… — сказав Ґовен.
— Командире, після Дольського діла ви занадто жалуєте нас. А нас ще дванадцятеро.
— Ну, то що?
— Це нас ображає.
— Ви в резерві.
— Нам більше до сподоби бути в авангарді.
— Але ви потрібні мені, щоб закінчити з успіхом цілу справу. Я бережу вас.
— Занадто.
— Все одно. Ви в колоні. Ви теж ідете.
— Позаду. Париж має право йти попереду.
— Я поміркую, сержанте Радубе.
— Поміркуйте сьогодні, командире. Це добра оказія. Можна буде дати доброго гарту комусь, або дістати самому. Буде душно. Тург попалить пальці тому, хто чипатиме її. Ми просимо ласки, щоб нам бути там.
Сержант спинився, підкрутив вуса й почав знову схвильованим голосом:
— Та ще, бачите, командире, в цій вежі наші дітваки. Там наші діти, діти батальйону, троє наших дітей. Ця страшна пика Ґрібуй — в-зад — мене-цілуй прозваний Бріз-Бле або Іманус, цей Ґуж-ле-Брюан, цей Буж-ле-Ґрюан, цей Ґуж-ле-Трюан, хай грім божий поб'є цю діявольську людину, загрожує нашим дітям. Нашим дітям, нашим малятам, командире! Хоч би земля тряслася, ми не хочемо, щоб з ними сталось якесь нещастя. Чуєте, начальнику? Ми не хочемо цього. Допіро я скористувався з того, що не було бою, зліз на височину й зазирнув у вікно; так, вони справді там, можна бачити їх, стоячи на краю рову;
322
