тому, щоб втекти. Тікаймо на другий поверх! Там ми розпочнемо знову.
Він залишив барикаду останній.
Ця відвага врятувала його.
Радуб, стоячи вгорі, на сходах першого поверху, з пальцем на курку мушкету, очікував втікачів. Перші, що з'явилися на закруті спіралі, дістали постріл просто в обличчя і впали, як вражені блискавкою. Коли б маркіз був між ними, він був би мертвий. Раніш, ніж Радуб мав час схопити нову зброю, всі инші пройшли по сходах, маркіз після всіх, повільніше за всіх. Вони думали, що в кімнаті першого поверху повно обложників і, не зупиняючись тут, кинулися до залі другого поверху, до кімнати з свічадами. То там були залізні двері, там був ґніт, насичений сіркою, й там доводилося здатися, або вмерти.
Ґовен, теж здивований пострілами зі сходів, і не з'ясовуючи собі, що то за допомога прибула до нього, скористувався з неї, не шукаючи пояснення, скочив зі своїми товаришами через барикаду й переслідував обложенців шпадами до першого поверху.
Там він знайшов Радуба.
Радуб віддав йому честь по військовому й сказав:
— Одну хвилину, командире. Це зробив я. Я згадав Доль і зробив так, як ви. Я поставив ворога поміж двох огнів.
— Добрий учень, — сказав Ґовен, усміхаючись.
Коли, пробувши якийсь час в темряві, очі звикли до неї, як очі нічної птиці, Ґовен помітив, що Радуб увесь скривавлений.
— Але тебе поранено, товаришу!
— Не звертайте уваги, командире. Що там такого, на одно вухо більше або менше? Мене також ударили шаблею, але я на те не вважав. Коли розбивають шибку, завжди мусять трохи врізатись об неї. Крім того, тут тільки моя кров.
Обложники зробили відпочинок в залі першого по-
337
