Огонь засвітився, ґніт запалав. Іманус випустив смолоскипа, що горів далі, схопив знову пистоля й упав на плити, але підвівся ще, роздмухуючи ґнота останнім безсилим подихом, що ще був у нього.
Полум'я побігло, пройшло під залізні двері й досягло мостового замку.
Тоді, бачивши, що йому вдалося виконати свій мерзотний вчинок, і, може, більш задоволений з свого злочину, ніж з своєї чесноти, цей чоловік, що допіро ще був героєм, а тепер зробився лише вбивником, і що мусів зараз умерти, всміхнувся:
— Вони пам'ятатимуть мене, — пробурмотів він. — Я помщуся на їхніх дітях за нашого малого, за короля, що сидить у Тамплі.
В цей момент залунав гуркіт. Скриню міцно штовхнули, і вона впала, одкривши прохід для людини, що вскочила в залю з шаблею в руці.
— Це я, Радуб. Хто тут є? Мені обридло дожидати. Я наважився. Все одно, я тілько що випустив одному тельбухи. Тепер я атакую вас всіх. Чи йде хто за мною, чи ні, а я тут. Скільки вас є?
Це справді був Радуб і він був сам.
Після стрілянини, яку Іманус вчинив на сходах, Ґовен, боячися якого небудь захованого фугасу, наказав своїм людям відступити й радився з Сімурденом.
Радуб стояв на порозі з шаблею в руці серед темряви; майже загаслий смолоскип кидав бліде світло. Радуб знов запитав:
— Я один. А скільки вас?
Не чуючи нічого, він пішов наперед. Саме в цей час один із тих виблисків світла, якими иноді вибухає, конаючи, огнище, і що можна було б назвати риданням світла, ринув од смолоскипу й освітив усю залю.
346
