Радуб побачив одно з малих свічад, що висіли по стінах, наблизився до нього, подивився на своє скривавлене обличчя та на звисле вухо й сказав:
— Паскудний вигляд.
Потім він озирнувся, дивуючись, що заля порожня.
— Нікого нема! — скрикнув він. — Цілковитий нуль.
Він побачив верткий камінь, отвір і сходи.
— А! Я розумію. Втекли. Ідіть сюди всі! товариші, ідіть! Вони пішли. Вимкнулися, накивали п'ятами, чкурнули. Виходить, цей чортів кухоль, ця стара вежа була розколена. Ось і та дірка, що вони вийшли, поганці! Хіба можна впорати Піта та Кобурга з такими штуками, як ця! Сам чортів батько прийшов їм на допомогу! Нікого нема!
В цей час розітнувся пістольний постріл; куля черкнула йому об лікоть і вдарилася об стіну.
— Е, ні! хтось є. Хто ж то такий добрий, що виявляє мені таку чемність?
— Я, — сказав якийсь голос.
Радуб витяг голову й помітив у тьмяному світлі щось, що було Іманусом.
— А! скрикнув він. — Одного я маю. Инші втекли, але ти, ти не втечеш.
— Ти так гадаєш? — відповів Іманус.
Радуб ступив один крок і зупинився.
— Гей, ти, людино, що лежить на землі, хто ти такий.
— Я той, що лежить на землі й сміється з тих, що стоять на ногах.
— Що ти маєш в правиці?
— Пістоля.
— А в лівій руці?
— Свої кишки.
— Я беру тебе в полон.
— Навряд.
І Іманус, нахилившися до ґноту, що горів, і дмухнувши останнім віддихом на цей початок пожежі, сконав.
347
