Він пішов за Гальмало.
Сходи, що він і Гальмало зійшли ними слідом за иншими втікачами, кінчалися коло рову й мостових арок вузеньким хідником під склепінням. Цей хідник виходив в природню глибоку щілину в грунті, що з одного боку кінчалася в рові, а з другого в лісі. Ця щілина, цілком схована від поглядів, звивалася під непрохідною рослинністю. Неможливо було знайти там людину. Втікач, добувшися цієї щілини, міг тікати, як вуж, і знати, що його не знайдуть. Вхід до потайного хідника зі сходів так позаростав тернами, що будівничі підземного проходу вважали за непотрібне закрити його ще як-небудь инакше.
Тепер маркізові треба було тільки йти. Йому не треба було навіть турбуватися про переодягання. Від часу свого прибуття до Бретани, він не залишав свого селянського одягу, вважаючи себе так за ще більшого пана.
Він обмежився на тому, що зняв свою шпаду, відстібнув од неї пояска й кинув його.
Коли Гальмало й маркіз вийшли з хідника в щілину, инших п'ятьох — Ґінуазо, Уанара Бранш-д'Ора, ББрен д'Амура, Шатне й абата Тюрмо вже не було там.
— Швидко вони зникли, — сказав Гальмало.
— Зроби ти так само, — сказав маркіз.
— Монсеньйор хоче, щоб я залишив його?
— Звичайно. Я вже казав тобі. Найкраще тікати поодинці. Де пройде один, там не пройдуть двоє. Разом ми звернемо на себе увагу. Через тебе піймають мене, а через мене піймають тебе.
— Монсеньйор знає країну?
— Так.
— То побачимось коло Ґовенового каменя?
— Так. Завтра, опівдні.
— Я буду там. Ми будемо там.
Гальмало зупинився.
— Ах, монсеньйоре, коли я згадаю, що ми були б
349