сіть! рятуйте! Це янголи! Щоб отак довелося янголам! Що вони зробили, ці безневинні? Мене розстріляли, а їх палять! Хто це все робить? Рятуйте! Врятуйте моїх дітей! хіба ви не чуєте того крику? До сучки, — до сучки і то мають милосердя. Дітоньки мої! Дітоньки мої! вони сплять. Ох, Жоржето, я бачу маленький животик моєї любочки. Рене-Жане, Товстий Алене! то ж вони так звуться. Ви ж бачите, що я їхня мати. Тепер усе робиться така мерзота. Я йшла дні й ночі. Те ж саме я казала сьогодні вранці одній жінці. Рятуйте! рятуйте! Гасіть! То тут самі потвори! це жах. Найстаршому ще нема й п'яти років, маленькій немає й двох. Я бачу їхні босі ноженята. Вони сплять, милосердна свята діво! Небесна рука повертає їх мені, а пекельна рука забирає їх від мене. А я стільши йшла! Діточки мої, та ж я вас вигодувала своїм молоком. Я була така нещаслива, що не знаходила їх! Майже милосердя до мене! Я хочу своїх дітей, мені треба своїх дітей. Однак, це правда, що вони там в огні! Гляньте на мої бідні ноги, які вони скривавлені. Рятуйте! Не може бути, щоб на землі були люди й дали цим бідним крихтам так умерти! Рятуйте! допоможіть! Нечувана річ! Ах! Розбійники! Що це за страшний дім? Їх украли в мене, щоб забити. Милосердний Ісусе! я хочу моїх дітей! О, я не знаю, що б я зробила! Я не хочу, щоб вони вмерли! рятуйте! рятуйте! рятуйте! О, коли б вони так умерли, я вбила б бога.
В той самий час, як мати розпачливо благала, на височині й в рові лунали голоси:
— Драбину!
— Нема драбини!
— Води!
— Нема води!
— Вгорі, на другому поверсі вежі, є двері.
— Вони залізні.
— Вибийте їх.
— Неможливо!
А мати подвоювала своє розпачливе гукання.
359