хто дозволяє робити, — гірший, бо він — полохливий падлюка.
Але, хіба ж не він обіцяв тую смерть Сімурденові? Він, Ґовен, людина милосердна, хіба ж не сказав він, що Лантенак є виняток, що до нього не може бути милосердя, й що він оддасть його Сімурденові.
Ту голову, — він винен її. Ну, що ж, він її оддає. От і все.
Та хіба ж це та сама голова?
Досі Ґовен бачив у Лантенакові лише лютого супротивника, фанатика роялізму й феодалізму, убійника полонених, ката розгнузданого війною, криваву людину. Тої людини він не боявся; Лантенак сам засуджував на смерть, і він його засудить; той сам був невблаганий, і його знайде невблаганим. Це було так просто; шлях був накреслений, і легко було ним іти, все було передбачено, — вб'ють того, хто сам убиває, жах перед цією людиною простою лінією вів до цього. Раптом, ця проста лінія перервалася, непередбачений зворот відкрив новий обрій, сталася метаморфоза. На кону з'явився новий, несподіваний Лантенак. З потвори виступив герой, навіть більше, ніж герой, — людина; більше ніж душа, — серце. Перед Ґовеном був уже більше не убійник, а рятівник. Ґовена прибила ця хвиля небесного світла. Лантенак вразив його, як блискавкою, своєю добрістю.
Невже цей новий Лантенак не змінить Ґовена? Невже назустріч цьому потокові світла не буде другого світла? Людина минулого піде вперед, а людина майбутнього — назад? Людина варварства й забобонів розгорне бистрі крила й, ширяючи, дивитиметься, як плазує там, внизу, в болоті й темряві, людина ідеалу! Невже Ґовен лежатиме ницьма в старій жорстокій колії, тимчасом як Лантенак здійметься на високості до дальших вчинків.
Ще одна річ.
А родина!
376
