із нього людськість; тепер Ґовенові треба було з цього хаосу звільнити родину.
Що він зробить?
Чи має ж він ошукати боже довір'я?
Ні. І він шепотів сам у собі: «Врятуй Лантенака».
Ну, гаразд. Іди допомагай англійцям. Зробися дезертиром. Переходь до ворогів. Врятуй Лантенака й зрадь Францію.
Він затремтів.
О, мрійнику! Ти не маєш одної зваги! — І в темряві Ґовен бачив зловісний усміх сфінксів.
Це становище було ніби страшне роздоріжжя, де зійшлися й стали супроти себе ворожі істини і де пильно дивились одна на одну три найвищі людські ідеї — людськість, родина, Отчизна.
Кожний з цих голосів промовляв своє слово, і кожний говорив правду. Як вибірати? Здавалося, що кожний з них знаходив поєднання мудрости й справедливости й казав: «Зроби так». Але чи справді ж треба було робити теє? Так. Ні. Розум говорив одно, почуття инше, й обидві поради були супротивні одна одній. Міркування, то лише розум; почуття — часто є сумління: одно в самій людині, друге приходить згори.
Тому почуття, хоч не таке виразне, але могутніше.
Проте, яка сила в суворому розумі!
Ґовен вагався.
Страшне вагання.
Дві безодні розкривалися перед Ґовеном. Згубити маркіза? чи врятувати його? Треба було кинутися в одну або в другу.
В котрій з тих двох безодень був обов'язок?
Тут дійсно справа була в обов'язку.
Той обов'язок стояв, зловісний — перед Сімурденом,
382